Наталка ФУРСА

НА РУЇНАХ ПОГАНСЬКОГО ХРАМУ

Тут колись були стіни,
де у вікнах — цвіли вітражі…

Живописні руїни
вигрівають гадюк і вужів.
Мох, пісок і каміння…
Не проглянеш здорового дна.
В бур’янах по коліна
легко скалку у ноги загнать —
з кришталю, порцеляни,
просто скла чи коштовних дзеркал…

Їх уламки, як з рани,
вимиває підземна ріка.
І — ще глибше, безмовна,
пробиває свій шлях —
у моря…

Тут ягнятко жертовне
вже не знайде собі вівтаря.
Й — стороною обходить.
І — триматиметься сторони,
доки вичистять води
усю нечисть гріхів — з глибини;
доки трави зведуться
й — зашрамують провалля навік…

І тоді лиш проб’ються
на поверхню джерела нові.

А ягнятко копитцем
вдарить так, що здригнеться трава, —
там, де буде криниця
і де слід інший храм будувать:
Богу, Духу чи Сину…
Знати б лиш — кому душу ввірять,
щоб ягнятко невинне
не кривавило більш вівтаря…

Наталка ФУРСА

* * *

Насолоджуюсь лінню — як платтям з чужого плеча.
Мов смакуючи диню, мрійливо примружую очі.
У мутних дзеркалах проступає Іуди печать,
що на ньому лишилась від тої зрадливої ночі,
коли спробував він відкупитись від страху борні
й — кинув виклик усім, щоб позбутись своєї ж зневіри.
Й — тінню став від Христа, щоб не був той Христос в однині,
і щоб став Він живим — для отих, хто хрестом Його міряв…

Хтось же мав Його зрадить! — На Юді зупинено перст.
Все ж так просто, панове! — В Петра роль підліша і ница…
А без зради отої Христос не зійшов би на хрест.
Він — воскрес. А Іуда — і досі висить на осиці…

Насолоджуюсь лінню. В кишені монети дзвенять.
Це — не плата за зраду, а просто — останні припаси.
Сину Божому більше не треба ні зрад, ні розп’ять.
Він тепер потребує лиш служби та іконостасу.

Я ж — не годна на це. Я не вірю й не можу служить.
Тож, забувши про “вчора” і “завтра”, лінюся відверто.
(Вчора я відробляла — за те, що хотілося жить.
Завтра буду платити — за те, що не можу померти…)

І скажіть, чи то зрада — коли, не прийнявши присяг,
я відмовлюсь (і тільки!) ставати в стихійні колони,
де новітні месії ганчір’я висвячують в стяг,
а розкішні портрети возводять до рангу ікони?
Вони платять за службу. Ну чим не продажність, скажіть?
А Іудою звуть відстороненого Дон Кіхота!
Той — боровсь з вітряками, і з нього сміявся весь світ.
Ці — звойовують владу, і це у них зветься: робота…

Насолоджуюсь лінню. Ліниві найменше грішать.
Але кажуть, що в них (потенційно!) іудині лиця…

Завтра схочеться їсти — і знову заскимлить душа,
і згадає “учора”,
й заб’ється, як лист на осиці…

Наталка ФУРСА

* * *

Зима вимолює снігів.
Вологі стіни прагнуть фресок.
Вікно навпроти — щоб воскреснуть —
маленьку свічку.
Чи — вогнів.

У листопадну темну ніч,
у найглухіший закут року,
хай випадково, ненароком,
але — пошли тепла мені…

Бо я без нього — як зима
без снігопаду,
храм — без фресок,
вікно навпроти — де пітьма
й немає свічки,
щоб воскреснуть…


http://poetry.uazone.net/fursa/

Рушай, рушай...
І надто не дивись,
Які є в світі втіхи та принади,
в твоїй душі -
і низина і вись,
забудь себе, достоїнства і вади,
прозріє серце -
і не стане тьми,
хоч і страждань не щезне чорна стріха,
спізнаєшся із добрими людьми,
з лихими теж...
Добра нема без лиха...
Не вір очам, а тільки серцю вір,
не нарікай, коли не вдасться пісня,
на перші дні тобі позичу зір -
рушай, рушай!..
Допоки ще не пізно...


http://sitelit.hmarka.net/Esse/Page-2.html

автор: Омар Хайям


( у перекладі В. Мисика і стильовому
доопрацюванні "Майстерень")


Я не по бідності обходжусь без вина.
Мені ні суд людський, ні кара не страшна.
Я п'ю лише тоді, коли на серці радість.
А нині в серці ти - і я не п'ю вина!


Я хворий, для душі вже плоть моя тісна.
Живу без випивки - чи виживу, хто зна?
Та найдивніше, що і від хвороби тої
немає засобу, крім доброго вина.


http://maysterni.com/ukrart/poets1031.html

Юрій Липа. ВІРУЮ


Будуччина - у Бога. В Тебе - тільки труд
Виснажний, безустанний і відданий.
Пророцтв не жди. Не вір. Ото життя твоє:
Як моря даль, - розгорненная праця
І - Божий зір над тим.
І раптом - буря,
Що кине хвилі в берег той, що треба.
Не знаєм більш нічого. Чуєш?
Жди і молись.

***
Ввійди до церкви. Ріжноколірово
Горять серця довкола, плинуть гимни в світлі.
Стань - наче в райдузі, і жди, мов наречений,
Котра хвилина - брама.
А, пізнавши, - йди
В відчиненість Відвічного й Нового.
То - нагорода днів твоїх. То - дар найвищий.


http://maysterni.com/ukrart/lupajur.html

Елена Константиновна Феррари

Золото кажется белым
на тёмном загаре рук.
Я не знаю, что с Вами сделаю,
но сама - наверно, сгорю.

Я уже перепутала мысли
с душным, горячим песком,
от яблок неспелых и кислых
на зубах и словах оскомина.

Беспокойно морское лето.
Я одна. Я сама так хотела.
Обеднелые грустны браслеты
на коричневом золоте тела

Сергей КАРГАШИН
Улететь бы от осени этой...
Вместе с птицами – взять, улететь!
В Божью дудку – на солнышке где-то
Не спеша от души погудеть!

Улететь бы… Но кто тогда бросит
Этим выродкам правду в лицо?
Эх ты осень... Проклятая осень.
Твой я… Видишь, на пальце – кольцо?
*** *** ***
Ты приснись мне, приснись мне, Отчизна,
В синих звонах весеннего дня!
Тайной вечной, светом пречистым
Ты коснись, умоляю, меня!..
Видишь, сердце совсем очерствело,
Разошлось, расползлось – по кускам…
И в пустое, ничейное тело
Ветер тащит весь нынешний хлам.
Вот она – наша жадная спешка,
Тень чужого, больного ума:
Где цвело – там теперь головешки,
Где сияло – кромешная тьма.
Не суди! Виноваты мы, знаю
Совесть – нежный, ромашковый луг –
Растерзали... И вот пожинаем
Дело собственных бешенных рук...
Ты прости нас, прости нас, Отчизна!
Всё равно как – но только явись!
Тайной Вечною, Светом Пречистым
Всех заблудших скорее коснись…

Эдуард Асадов

О СМЫСЛЕ ЖИЗНИ

- В чем смысл твоей жизни? - Меня спросили. -
Где видишь ты счастье свое, скажи?
- В сраженьях, - ответил я, - против гнили
И в схватках, - добавил я, - против лжи!

По-моему, в каждом земном пороке,
Пусть так или сяк, но таится ложь.
Во всем, что бессовестно и жестоко,
Она непременно блестит, как нож.

Ведь все, от чего человек терзается,
Все подлости мира, как этажи,
Всегда пренахальнейше возвышаются
На общем фундаменте вечной лжи.

И в том я свое назначенье вижу,
Чтоб биться с ней каждым своим стихом,
Сражаясь с цинизма колючим льдом,
С предательством, наглостью, черным злом,
Со всем, что до ярости ненавижу!

Еще я хочу, чтоб моя строка
Могла б, отверзая тупые уши,
Стругать, как рубанком, сухие души
До жизни, до крохотного ростка!

Есть люди, что, веря в пустой туман,
Мечтают, чтоб счастье легко и весело
Подсело к ним рядом и ножки свесило:
Мол, вот я, бери и клади в карман!

Любимая, спи!
Соленые брызги блестят на заборе.
Калитка уже на запоре.
И море,
дымясь, и вздымаясь, и дамбы долбя,
соленое солнце всосало в себя.
Любимая, спи...
Мою душу не мучай,
Уже засыпают и горы, и степь,
И пес наш хромучий,
лохмато-дремучий,
Ложится и лижет соленую цепь.
И море - всем топотом,
и ветви - всем ропотом,
И всем своим опытом -
пес на цепи,
а я тебе - шёпотом,
потом - полушёпотом,
Потом - уже молча:
"Любимая, спи..."
Любимая, спи...
Позабудь, что мы в ссоре.
Представь:
просыпаемся.
Свежесть во всем.
Мы в сене.
Мы сони.
И дышит мацони
откуда-то снизу,
из погреба,-
в сон.
О, как мне заставить
все это представить
тебя, недоверу?
Любимая, спи...
Во сне улыбайся.
(все слезы отставить!),
цветы собирай
и гадай, где поставить,
и множество платьев красивых купи.
Бормочется?
Видно, устала ворочаться?
Ты в сон завернись
и окутайся им.
Во сне можно делать все то,
что захочется,
все то,
что бормочется,
если не спим.
Не спать безрассудно,
и даже подсудно,-
ведь все,
что подспудно,
кричит в глубине.
Глазам твоим трудно.
В них так многолюдно.
Под веками легче им будет во сне.
Любимая, спи...
Что причина бессоницы?
Ревущее море?
Деревьев мольба?
Дурные предчувствия?
Чья-то бессовестность?
А может, не чья-то,
а просто моя?
Любимая, спи...
Ничего не попишешь,
но знай,
что невинен я в этой вине.
Прости меня - слышишь?-
люби меня - слышишь?-
хотя бы во сне,
хотя бы во сне!
Любимая, спи...
Мы - на шаре земном,
свирепо летящем,
грозящем взорваться,-
и надо обняться,
чтоб вниз не сорваться,
а если сорваться -
сорваться вдвоем.
Любимая, спи...
Ты обид не копи.
Пусть соники тихо в глаза заселяются,
Так тяжко на шаре земном засыпается,
и все-таки -
слышишь, любимая?-
спи...
И море - всем топотом,
и ветви - всем ропотом,
И всем своим опытом -
пес на цепи,
а я тебе - шёпотом,
потом - полушёпотом,
Потом - уже молча:
"Любимая, спи..."
1964
Евгений Евтушенко. Мое самое-самое.


http://rupoem.ru/evtushenko/all.aspx#so ... i-blestyat

Любовь по-португальски
Ночь, как раны, огни зализала.
Смотрят звезды глазками тюрьмы,
ну а мы под мостом Салазара —
в его черной-пречерной тени.

Оказал нам диктатор услугу,
и, ему под мостом не видны,
эмигрируем в губы друг к другу
мы из этой несчастной страны.

Под мостом из бетона и страха,
под мостом этой власти тупой
наши губы — прекрасные страны,
где мы оба свободны с тобой.

Я ворую свободу, ворую,
и в святой уворованный миг
счастлив я, что хотя б в поцелуе
бесцензурен мой грешный язык.

Даже в мире, где правят фашисты,
где права у людей так малы,
остаются ресницы пушисты,
а под ними иные миры.

Но, одетая в тоненький плащик,
мне дарящая с пальца кольцо,
португалочка, что же ты плачешь?
Я не плачу. Я выплакал все.

Дай мне губы. Прижмись и не думай.
Мы с тобою, сестренка, слабы
под мостом, как под бровью угрюмой
две невидимых миру слезы...
1967, Лиссабон
Евгений Евтушенко.
Ростов-на-Дону: Феникс, 1996.