А ви мовчіть...

(Тремтлива струнна течія)
Слова: Станіслав Тельнюк Музика: Леся Тельнюк
Виконує: Сестри Тельнюк (альбом "Мить")


Тремтлива струнна течія
І роздум тихокленний...
Зелена радосте моя,
І, смутку мій зелений!

А ви мовчіть... А ви мовчіть!
А я пройду незримий.
Мені ви очі затуліть
Долоньками своїми.

Зеленоптиць майне перо,
Опалить душу щемну.
Зелене сонячне ядро
Летітиме на землю.

Хай буде тінь... Хай буде крок...
І в струнності потоне
Зелено–юна ваша кров
І кров моя – червона...


http://www.pisni.org.ua/songs/6206297.html

Человекоопределение

Петелина Мария


Не владею ничем. Властелин Ничего.
Но от знанья ни что не становится проще.
Так во мне воплощённое слово Его,
отрицая бессилье, клокочет и ропщет.
И пока я не слышу сквозь атомный шум
обращённое к каждому атому "верьте",
и как нищий на паперти силы прошу,
я бессмертья прошу, отрицая бессмертье.

Ноябрь - почти имбирь...

Кот Басё


Ноябрь – почти имбирь. Я не люблю имбирь. Я не люблю корицу и сладкий ванильный дух. Я не хочу решать to be или not to be. Я не умею выбрать только одно из двух. Рынки полны хурмой. Я не люблю хурму. Я не люблю дожди, золото и сквозняк. Я проживу без них. Только вот не пойму, как без того прожить, что не любить нельзя. Как без тебя прожить. Кем без тебя прожить. С кем без тебя прожить, если нельзя с тобой. Осень ввела режим, строгий такой режим, осень ввела войска, правила и конвой. Птицы ушли на юг. Рыбы зарылись в ил. Осень ввела войска. Осень взвела курок. Мне не хватает слов. Мне не хватает сил. Это чужая ты. Это чужой порог. Дальше уже нельзя, дальше твое тепло. Я не могу войти. Я не хочу на чай. Слышишь, они идут – каплями за стеклом. Скоро меня найдут. Здесь комендантский час.
Запах - протяжный стон, даже дышу с трудом, вязкий густой туман держит дверной проем.

Пахнет ванильным сном твой золоченый дом.

Будущее - корицей.

Прошлое – имбирём.

(с)

Когда (Перевод ВЛ. КОРНИЛОВА)


Когда ты тверд, а все вокруг в смятенье,
Тебя в своем смятенье обвинив,
Когда уверен ты, а все в сомненье,
А ты к таким сомненьям терпелив;
Когда ты ждешь, не злясь на ожиданье,
И клеветой за клевету не мстишь,
За ненависть не платишь той же данью,
Но праведным отнюдь себя не мнишь;

Когда в мечте не ищешь утешенья,
Когда не ставишь самоцелью мысль,
Когда к победе или к пораженью
Ты можешь равнодушно отнестись;
Когда готов терпеть, что станет подлость
Твой выстраданный идеал чернить,
Ловушкой делать, приводить в негодность,
А ты еще готов его чинить;

Когда согласен на орла и решку
Поставить все и тотчас проиграть,
И тотчас же, мгновенья не помешкав,
Ни слова не сказав, сыграть опять;
Когда способен сердце, нервы, жилы
Служить себе заставить, хоть они
Не тянут -- вся их сила отслужила,
Но только Воля требует: "Тяни!"

Когда -- хоть для тебя толпа не идол --
При короле ты помнишь о толпе;

Когда людей ты понял и обиды
Не нанесут ни враг, ни друг тебе;
Когда трудом ты каждый миг заполнил
И беспощадность Леты опроверг,
Тогда, мой сын. Земля твоя -- запомни! --
И -- более того -- ты Человек!


http://lib.ru/KIPLING/s_if.txt

«Опустясь головкой сонной
Под огнем дневных лучей,
Ждет мерцающих ночей,
И лишь только выплывает
В небо красная луна,
Он головку поднимает,
Пробуждаясь от сна.
На листах душистых
Блещет чистых слез его роса,
И любовно он трепещет,
Грустно глядя в небеса...»

Генрих Гейне


http://kpnemo.ws/foto/2011/11/24/lilii_i_lotosyi

Когда уже ни капли краски... Перевод В. Топорова


Когда уже ни капли краски Земля не выжмет на холсты,
Когда цвета веков поблекнут и наших дней сойдут цветы,
Мы - без особых сожалений - пропустим Вечность или две,
Пока умелых Подмастерьев не кликнет Мастер к синеве.

И будут счастливы умельцы, рассевшись в креслах золотых,
Писать кометами портреты - в десяток лиг длиной - святых,
В натурщики Петра, и Павла, и Магдалину призовут,
И просидят не меньше эры, пока не кончат славный труд!

И только Мастер их похвалит, и только Мастер попрекнет -
Работников не ради славы, не ради денежных щедрот,
Но ради радости работы, но ради радости раскрыть,
Какой ты видишь эту Землю, - Ему, велевшему ей - быть!

Редьярд Киплинг

http://lib.ru/KIPLING/zapowed.txt

РОМАНС

Пані, це вересня пізні дні,
Пані, невдовзі - жовтень:
Мов спалене на жертовнім огні,
Падає листя жовте.
Ні, не вагайтеся, поспішім:
Скоро дощі заплачуть.
Невже, нам залишиться тільки дим
Минулого і втіха плачу?
Невже самота і голодний сум,
І порожня сутінь кімнати?
Пані, вітер розвіє красу -
Немає часу чекати.
Скоріше, скоріш, поки сонце ллє
Останнє осіннє сяйво,
Хай серце устами нашими п'є
Радість. Все інше - зайве.


Євген Маланюк

Стилет чи стилос? - не збагнув...

Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко
Вагаються трагічні терези.
Не кинувши у глиб надійний якор,
Пливу й пливу повз береги краси.


Там дивний ліс зітхає ароматом
І ввесь дзвенить од гимнів п'яних птиць
Співа трава, ніким ще не зім'ята,
І вабить сном солодких таємниць,


Там зачарують гіпнотичні кобри
Під пестощі золототілих дів...
А тут — жаха набряклий вітром обрій:
Привабить, зрадить і віддасть воді.


Та тільки тут веселий галас бою —
Розгоном бур і божевіллям хвиль
Безмежжя! Зачарований тобою,
Пливу в тебе! В твій п'яний синій хміль!

Євген Маланюк

Фарби на картинi кожен бачить, але щоб побачити малюнок і живопис, потрiбне друге око.
Хто ж його не мав, той слiпий у живописi. Гру музичного iнструменту кожне вухо чує, але щоб вiдчути смак схованої у грi гармонi, треба мати вухо таємного розумiння, а хто позбавлений того, цей нiмий у музицi.

Григорій Савович Сковорода

Олена Теліга

ТАНҐО


І знов з'єднались в одну оману
О, дивне танґо, — і сум і пристрасть.
Пливу на хвилях твого туману
Згубила керму, спалила пристань!

І б'ється серце, і гнеться тіло,
В твоїм повільнім і п'янім вирі —
Блакитне сонце мені світило,
А буде чорне, а може й сіре…

Чекає прірва на кожнім схилі —
Та сум і пристрасть манять так п'яно.
Пливти все далі, віддавшись хвилі,
Та завтра, вранці, під перший промінь

Зрадливе танґо, твого туману.
Мені не пристрасть туманна сниться —
Зоріє ясно в чаду і втомі,
О, світла ніжність, твоя криниця.

Дмитро Вільха


Троянда


Блідо-рожева троянда
В саду розцвіла досвітаннім,
Цей спалах краси незвичайний
Навіки у душу запав.

І крапля роси на пелюстці
Під сонним ще променем сонця
Скотилась повільно до долу,
Мов чиста і ніжна сльоза.

П’янкий аромат я відчую,
Коли нахилюся до неї,
Губами торкнуся пелюстки
Й від щастя на мить я замру.

Та гострі колючки у неї,
Їх треба весь час стерегтися,
Та саме вони так відверто
Підкреслюють квітки красу.

Один тільки раз уколовшись
Ти будеш про це пам’ятати,
А може й не будеш від щастя,
Що вічну царівну знайшов.

Ти знов прийшла, моя печальна музо.
Не бійся, я не покладаю рук.
Пливе над світом осінь, як медуза,
і мокре листя падає на брук.
А ти прийшла в легесеньких сандаликах,
твій плащик ледь прип'ятий на плечі.
О, як ти йшла в таку негоду, здалеку,
така одна-однісінька вночі!
Ти де була, у Всесвіті чи в Спарті?
Яким вікам світилася вві млі?
І по якій несповідимій карті
знаходиш ти поетів на землі?
Ти їм диктуєш долю, а не вірші.
Твоє чоло шляхетне і ясне.
Поети ж є і кращі, й щасливіші.
Спасибі, що ти вибрала мене.

Ліна Костенко

ДЖОН ДОН

У Лондоні
В Соборі святого Павла
Стоїть камінна статуя Джона Дона,
Великого, печального поета.

Вже триста років стоїть
На білій мармуровій кулі,
А та куля, як наша планета,
всередині наповнена вогнем,
бо на її щоці темніє пляма,
сліди якогось внутрішнього болю.

Я поклав руку ну ту пляму,
Почав пригадувати Джона Дона вірш,
що я його колись переклав,
і раптом
мене ця куля опекла,
почув я похоронний подзвін
і зрозумів – це вже за мною дзвонять...

А наглядач, служник Собору,
Побачив, як я відсахнувсь од Джона Дона,
подав меня пояснення
щодо тієї плями.

Горів Собор в 17 столітті,
Джон Дон горів, але йому нічого
не сталося,
він вийшов з полум”я живий,
а на біленькій мармуровій кулі
темніє слід прадавньої пожежі.

Д.Павличко

Земна Мадонна

Як іонійськая колона
Рожевіє дівочий сніг,
Ховаючи опуклість лона
В лілеях рук, в лілеях ніг.

Єдина! Не ображу зором
Двійник Мадонни на землі.
Ось пурпуром Цітери — сором
І на щоках, і на чолі,

І б'ється кров в блакитних веснах,
Як птах під вітром весняним.
В яких готичних кантиленах
Навіки виспівати гимн!

Там — Приснодівою — Мадонна,
Тут, на землі, зорієш — ти,
Що в пурпуровій мушлі лона
Ховаєш перлу чистоти.

Євген Маланюк

Знаю — медом сонця, ой Ладо...

Знаю — медом сонця, ой Ладо,
В твоїм древнім тілі — весна.
О моя степова Елладо,
Ти й тепер антично ясна.

А між нами простір — гураганом.
Хоч вдихнуть, хоч узріть тебе де б…
Половецьким хижацьким ханом
Полонив тебе синій степ.

Десь там квітнеш вишневим цвітом,
Десь зітхаєш в веснянім часу,
А мені ти — блакитним містом
В золотім полудневім меду.

А мені ти — фата-моргана
На пісках емігрантських Сахар —
Ти, красо землі несказанна,
Нам немудрим — даремний дар!


Євген Маланюк

Пробивається сонце несміле крізь туман і ранковий ще холод


Пробивається сонце несміле крізь туман і ранковий ще холод
Золотить у будинків дахи, а в церков – куполи із хрестами
Ловить перших, несмілих і сонних іще перехожих
Що спішать в новий день, на ходу розпрощавшись із снами.

Дзеленчать, мов будильник, вже перші ранкові трамваї
Всім, хто досі ще спить, приводячи сонце у гості
Все вперед і вперед, по блискучій, мов ртуть, магістралі
Що бере свій початок у місці народження сонця.

В літнім парку дерева так солодко й млосно зітхають
Шелестять темним листям й розказують всім свої сни
Снилось їм, що й до них завітало кохання
Як до тих, хто всю ніч цілувався під ними.

В місті повно ще снів, що хотіли б поглянуть на день
Але тануть на сонці, мов сніг, у відлигу весняну
То ж ховатися мусять у дуплах стареньких дерев
Доки ніч не опустить на місто своє покривало.


Ельфійка Галадріель

Наталка ФУРСА

СТРАСТІ ПО РАБСТВУ
тривірш

1

Переживем! —
Не те переживали…
І стерпимо! —
Христос учив терпіть…
Перемовчим. —
На меч не зміним рала,
бо — ліпше із лиця стирати піт,
ніж потім руки відмивать
од крові.
Терпіння — вірна стежка до Любові,
яку ми топчемо вже стільки літ!

Щоправда, щось її нема й нема…
Ну що ж! — То підем, напрямки, до раю!

Поглянь — трава: покірна і німа,
вона усе під себе поховає! —
Старі міста, забуті криниці,
безплідні попелища, безіменні
могили, і окопи, як рубці, —
сукном зрівняє,
чистим і зеленим…

2

То лише невгамовні копачі
здирають дерен, як бинти із тіла, —
вишукують загублені ключі
до тих дверей, що вже давно зітліли;
і склеюють побиті черепки;
обмацують впокоєні кістки;
роздовбують переболілі рани…

І — свіжими ровами на світанні
вкриваються засіяні поля!
Й — на них не сходять пшениці і жито.
І — обминає вирви битий шлях…

І лиш трава — від літа і до літа —
рубцює біль,
уперто і невтомно…
Переживем! —
Чи нам звикать до бід?!
Потовчені, запряжені,
та — вдома!
…А картоплину знайдем на обід.

3

Один — лінивий: довгі рукава.
Він в день сльотавий молиться та плаче…

А другий — вперто сіє,
і терпляче
визбирує зернини у жнива…

А третій — вглиб лопату заганяє:
історію укотре розпинає
і вірить, що — сяйне вода жива! —
Яка усіх напоїть і освятить
і — просвітліє кожна голова…

Та всі під вечір
йдем у крайню хату -
терпіть,
мовчати
і — п е р е ж и в а т и…
І там, де мають сходити слова,
вночі росте трава.
Чи — кропива?!

Наталка ФУРСА

* * *

Знов вантажим надії фуру.
Важко крекче старенька шкапа.
Крізь піски і грузькі баюри
вона ледве уже чалапа.
А поклажа — все важче й важче.
А дорозі — не видно краю.
Конячина покірна: плаче
й мовчки сльози свої ковтає…

Ми понукуєм і за віжки
часто сіпаєм, як належить.
Ми ідем уже поряд, пішки.
Ну а їй вже кортить полежать…

Вже вона не веде і вухом
та і збилась, мабуть, з маршруту…

От якби в неї стало духу
фуру ветху — перевернути! —
Там же стільки всього набралось,
що його викидать — не шкода…

А колись же вона орала —
і поля, і людські городи…
Разом з вершником гнала вітер…
А раніше ще, молодою,
толочила на волі жито…
Й — столочила шляхи і долю!

…А дорозі не видно краю.
…А поклажа — все вище й вище.

Ми нікуди вже не встигаєм,
а довкіл тільки вітер свище.
Гонить в спину — як по етапу.
Розвертається — й тисне груди…

Як впаде вже остання шкапа,
хто впрягатися в фуру буде?

Наталка ФУРСА

* * *

Кожен сам, в однині, —
вибудовуєм дім-кам’яницю.
Й культивуєм цинізм —
щоб ніяким святим не молиться.
І приглушують страх
перед владою і перед Богом
стіни, стеля і дах,
й пес, що шкіриться біля порогу…

Дім, як панцир, міцний, —
щоб сховатись від світу і неба;
щоб не знати вини
й не вирішувать: треба — не треба;
не встановлювать мір,
не судити нікого й нічого.
І — в безладній юрмі
не рушати ні в яку дорогу…

Та у мріях своїх
ми, здається, безгрішні і чисті:
там — чужинські краї
і захмарні, незаймані висі…
В серці — спокій і лад.
Так у ньому і бути повинно —
щоб на плечі не брать
ні горба, ні хреста, ні торбини…

І чия в тім вина,
що, будуючи дім-кам’яницю,
ми залишим синам
не вітчизну —
приватну в’язницю?..

Наталка ФУРСА

* * *

Істина не кричить,
Вона приходить,
коли пожежу заллють
високі води
й земля потоки брудні
усмокче спрагло
і — обережно з глибин
підніме трави…

В істини голос — не плач
і не благання:
трави, що тихо вночі
шрамує рани;
трави, що тягнеться ввись
й — не пада духом…

І той почує її,
хто мовчки слуха…

Та спершу — зійде плачем
і криком болю,
бо правда душу спече
та не загоїть,
і, одвернувшися від
царів і суддів,
він стане вірить траві —
щоб стати
мудрим…