"Яка любов! Минула ціла вічність..."
Яка любов! Минула ціла вічність,
як я любив. І марив день за днем,
що все спливе і пам'ять промине
розлуку, геть до титли й коми вивчену.
А знову йду в ту келію, між віт
журливої берези. Ждати буду
якісь незвідані чуття приблудні,
де цнота обертається на встид.
А там розлуки буде на обох,
а буде там і радості німої -
всіма грудьми відчути довгий борг
перед минулим з білим узголов'ям,
де ще струмує двійко чорних кіс
і двійко довгих рук, пітьмою п'яних,
і двійко уст, од пристасті захланних,
спроваджують зненацька під укіс
старої цноти. Під печаль і під
крило якоїсь грішниці святої,
що дарувала нам такі покої,
де спать не сором і любить - не встид,
де можна все забрати і віддати,
і серед ночі стратити межу
собі самому.
...В друга, в жінку, в матір
веде тебе за руку щедра й журна
твоя кохана.

Василь Семенович Стус — український поет, літературознавець, правозахисник.

Народився 6 січня 1938р. в селі Рахнівка на Вінниччині. Закінчив філологічний факультет Донецького педінституту, учителював, працював у газеті. 1963р. вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР у Києві, звідки його було відраховано за протести проти арештів у середовищі української інтелігенції. Належав до т. зв. «шістдесятників» — опозиційно настроєних представників творчої молоді, які активно боролися за відродження національної культури, протестували проти реставрації сталінізму.

1972р. В. Стуса арештовано разом з іншими українськими правозахисниками та засуджено до п'яти років таборів і трьох років заслання.

Перебуваючи в ув'язненні в Мордовії, продовжував творити поезію, писав заяви-протести проти переслідувань інакодумців в СРСР.

1979р. повернувся до Києва, але через 8 місяців його знову заарештовано й засуджено на 15 років позбавлення волі.

Помер під час голодування в карцері 3 вересня 1985р. 19 листопада 1989р. відбулось перепоховання праху Василя Стуса в Києві на Байковому цвинтарі.

Перша поетична збірка «Зимові дерева» ще продовжувала поетичну традицію «шістдесятників»: тут переважала громадянська лірика з її пристрасними роздумами про долю української культури, протестом проти атмосфери гноблення, несвободи, яка панувала в тогочасному суспільстві («Дума Сковороди», «Останній лист Довженка», «Звіром вити, горілку пити»). Позбавлений можливості друкуватися на Батьківщині, видає ряд поетичних збірок за кордоном («Зимові дерева» (Брюссель, 1970), «Свіча в свічаді» (Сучасність, 1977)).

Найвизначнішим досягненням Стуса-поета є збірка «Палімпсести» (1986). Глибинне проникнення у внутрішній світ людини, досконалість мистецької форми характеризують цю книгу віршів, яка стала однією з вершин української поезії XX ст. Стус відомий також і як літературознавець: його перу належать статті про творчість В. Свідзинського, Б. Брехта, Г. Белля, грунтовна розвідка про поезію П. Тичини «Феномен доби».

Василь Семенович Стус — український поет, літературознавець, правозахисник.

Народився 6 січня 1938р. в селі Рахнівка на Вінниччині. Закінчив філологічний факультет Донецького педінституту, учителював, працював у газеті. 1963р. вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР у Києві, звідки його було відраховано за протести проти арештів у середовищі української інтелігенції. Належав до т. зв. «шістдесятників» — опозиційно настроєних представників творчої молоді, які активно боролися за відродження національної культури, протестували проти реставрації сталінізму.

1972р. В. Стуса арештовано разом з іншими українськими правозахисниками та засуджено до п'яти років таборів і трьох років заслання.

Перебуваючи в ув'язненні в Мордовії, продовжував творити поезію, писав заяви-протести проти переслідувань інакодумців в СРСР.

1979р. повернувся до Києва, але через 8 місяців його знову заарештовано й засуджено на 15 років позбавлення волі.

Помер під час голодування в карцері 3 вересня 1985р. 19 листопада 1989р. відбулось перепоховання праху Василя Стуса в Києві на Байковому цвинтарі.

Перша поетична збірка «Зимові дерева» ще продовжувала поетичну традицію «шістдесятників»: тут переважала громадянська лірика з її пристрасними роздумами про долю української культури, протестом проти атмосфери гноблення, несвободи, яка панувала в тогочасному суспільстві («Дума Сковороди», «Останній лист Довженка», «Звіром вити, горілку пити»). Позбавлений можливості друкуватися на Батьківщині, видає ряд поетичних збірок за кордоном («Зимові дерева» (Брюссель, 1970), «Свіча в свічаді» (Сучасність, 1977)).

Найвизначнішим досягненням Стуса-поета є збірка «Палімпсести» (1986). Глибинне проникнення у внутрішній світ людини, досконалість мистецької форми характеризують цю книгу віршів, яка стала однією з вершин української поезії XX ст. Стус відомий також і як літературознавець: його перу належать статті про творчість В. Свідзинського, Б. Брехта, Г. Белля, грунтовна розвідка про поезію П. Тичини «Феномен доби».

Цей біль - як алкоголь агоній..."
Цей біль - як алкоголь агоній,
як вимерзлий до хрусту жаль.
Передруковуйте прокльони
і переписуйте печаль.
Давно забуто, що є - жити,
і що є - світ, і що є - ти.
У власне тіло увійти
дано лише несамовитим.
А ти ще довго сатаній,
ще довго сатаній, допоки
помреш, відчувши власні кроки
на сивій голові своїй.

"Сто років як сконала Січ..."
Сто років як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії.
І глупа облягає ніч
пекельний край і крик пекельний.

Сто років мучених надій,
і сподівань, і вір, і крові
синів, що за любов тавровані,
сто серць, як сто палахкотінь.

Та виростають з личаків,
із шаровар, з курної хати
раби зростають до синів
своєї України-матері.

Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.

Ти ще виболюєшся болем,
ти ще роздерта на шматки,
та вже, крута і непокірна,
ти випросталася для волі,

ти гнівом виросла. Тепер
не матимеш од нього спокою,
йому ж рости й рости, допоки
не упадуть тюремні двері.

І радісним буремним громом
спадають з неба блискавиці,
Тарасові провісні птиці —
слова шугають над Дніпром.

VI.1963

"А скажи - Модільяні був ідіот..."
А скажи - Модільяні був ідіот? -
допитувалась вона,
коли я вправними, як у піаніста, пальцями
вигравав на засмаглих персах.

- Такий же ідіот, як і всі в цьому світі, -
повчав я, обіймаючи
успокоєні вибухи її сідниць.

- Розумієш, старий, я часто думаю
про незвичайність мистцтва.
Це зайва розкіш.

- Так, мистецтво - то завше надмір, -
відповідав, виціловуючи коліна.

- Але надмір лише й рятує нас від убогості.
Смертним полишається єдине:
бодай маленький надмір -
У вірі,
у звичках,
у смаках,
просто - в примхах.

- Так, моя маленька. Саме так.
Ти як завжди говориш діло, -
повторював,
клацаючи зубами од пристрасті.

- А коли в нас народиться доня,
ми кластимем їй в узголів'я тільки троянди, -
охриплим голосом проказувала вона.

- Так. В узголів'ї і неодмінно -
троянди, - не своїм голосом
я погоджувався покірно.

- Яка докучлива муха -
дзижчить і дзичжчить.
Убий її, любчику.

Довкола стовбура кружляємо.

Ану, бува, наздоженем?

(Що цього вже не буде — знаємо,

проте — живем).

Такий твій сміх мені заливистий,

так він заходився — на плач.

Пробач — за те, що ані вісті

не подаватиму. Пробач.

Ото невитерпу! Недаром

соснова дубиться кора.

— На гору — хочу! — Вниз — і яром!

— І ще побродимо? — Пора!

...

на віки-вічні, на-не-на...

— “вандеєю не стань, сум’ятнице“

мовчить, притужно-потайна.

І ось наш дім — гніздо лелече

в гойдливих вітах етажів,

і спогад солов’єм щебече

до зозулиних ворожінь.

Той спогад може нам придатися,

коли дійде до реченця.

— Невже — навік? Танцює таця

тікає краска із лиця.

— А дерево — кружляє вихором?

Вогнем весільним пойнялось!

Музик троїстих чути пригри,

таки — збулось!

Тугими колами кружляємо,

усе збиваючись з ноги.

Світ вечоріє. Ми — світаємо,

коли ні сили, ні снаги.

Василь Стус

Київська журналістка Валентина Стеблина, до речі, землячка Стуса — родом з Горлівки, побувала на своїй малій батьківщині, де колись вчителював великий поет, і спеціально для «Дня» підготувала матеріал.

Донбас. Із центру Горлівки автобус №5 за півгодини домчить будь-кого в селище Кондратьєвка, де розташована школа № 23. Цікава ця школа тим, що в ній увесь 1962 рік викладав українську мову та літературу Василь Стус.

Селище вважається частиною Горлівки, як і безліч інших селищ, розкиданих на величезній території шахтарського міста. Ось і потрібна зупинка. До школи №23 веде вниз асфальтована вуличка, яка має точну назву, — Наклонна. Зліва — будинки приватного сектору: не дуже багаті особнячки з городиками. Праворуч — пошта, книгозбірня, крамниці.

І тут і там на голих гілках дерев яскраво-червоні ѓрона горобини. Вуличка перетинає майдан з видом на помпезний у архітектурному плані, але пошарпаний від часу Будинок культури. А поряд — знаменита школа №23. Будівля типова для цих місць — практично всі школи Горлівки — триповерхові.

У школі — привітний персонал і учні. Охоче покажуть, де розташовано кімнату-музей історії школи, більш відому як шкільний музей Василя Стуса. Хранителька музею — викладачка Людмила Юхимівна Замойська — притягає внутрішнім світлом у поєднанні з жіночою привабливістю, яка не піддалася рокам. Про таких говорять: «Світиться зсередини».

Переступаю поріг кімнати-музею. Біля входу з великого портрета пильно дивляться прямо в душу стусівські очі.

Портрет намальовано олівцем місцевим художником. Внизу підпис: «У нашій школі в 1962 — 1963 роках викладав Василь Стус».

По периметру кімнати — столи з течками і аркушами паперу, на стінах — стінгазети зі світлинами та текстами. Деінде вироби учнів. Явно бракує скляних вітрин, щоб розікласти все це багатство.


http://www.day.kiev.ua/262817/

Його часто можна було побачити в кімнаті №229 студентського гуртожитку. Студенти жартома її прозвали Олімпом. Там хлопці «гоняли чаи» і дуже весело проводили час. Іноді Василь не їхав ночувати в батьківський будинок, а залишався в гуртожитку. Дівчат «на Олімп» не пускали, а ті просто вмирали з цікавості: що ж у кімнаті відбувається? Стус іноді сам ненадовго заходив в кімнату до дівчат — поспілкуватися.

1959 року Василь Стус закінчив університет і поїхав за так званим розподілом в село на Кіровоградщину. Звідти його призвали до армії. Після армії він у грудні 1961 року став викладачем української мови та літератури в середній школі №23 в Горлівці. Я ж цього 1961 року закінчила університет і розподілилася до школи №59 рідного міста. А куди ще було їхати? Потрібно було допомагати мамі піднімати молодших дітей. Пропрацювавши там лише 2,5 місяця, перевелася до школи №23, яка розташована ближче до мого дому. Так вийшло, що ми зі Стусом у грудні 1961 року знову опинилися в рідному колективі, тепер уже — робочому.

Людмила Юхимівна дістає звичайний шкільний журнал. Розкриває його й показує сторіночку з блакитного паперу, датовану жовтнем 1962 року. Погляд привертає красивий каліграфічний почерк Стуса. У графі «Що вивчали на уроці» є запис «Творчість Бажана». Ручкою з пером, умоченим у синє чорнило, молодий учитель Василь Семенович майже всім учням ставив суворі оцінки. Лише одна дівчинка протягом чверті знала предмет на «5, 5, 4,5», всі інші — на «трійки» та «четвірки» за п’ятибальною системою. Можливо, позначався чинник російськомовності дітей. На Донбасі люди всіх національностей (а їх понад 100) спілкуються російською, а для багатьох — це мова їхніх батьків і дідів.

— Стус завжди говорив чистою українською, — продовжує розповідь Людмила Юхимівна, — бо вважав, що так має бути. Російськомовне толерантне населення не заперечувало. Василь Семенович викладав учням 10 — 11-х класів. Учні його любили, хоч він їх і не балував. Його гуртожиток (тепер повністю зруйнований) був навпроти цього помпезного Будинку культури. А обідав він у шахтарській їдальні на вулиці Наклонній, в якій зараз міститься книгозбірня. Будівля добре збереглася, всередині навіть високі стелі — розписні. Товаришував Стус із викладачем співу Василем Шиманським. Жили разом у гуртожитку, обідали в одній їдальні. Шиманський вів у школі гурток духових інструментів. Нещодавно він зі Львова приїжджав до нашої школи й дуже дивувався, що його пам’ятають.

Урок Василь Семенович завжди починав із декламування віршів Шевченка, інших поетів і своїх. Учениці через багато років зізнавалися: «Багато чого ми не розуміли, але слухали. У нього був чарівливий голос». Дійсно, він своїм тембром голосу міг привернути увагу. Але не лише ним. Він ходив завжди рівно, хода в нього була легка й стрімка. Майже завжди надягав вишиванку.

На шкільних тематичних вечорах Стус бував часто. А на танцювальних вечорах він «відривався» разом з усіма, тобто танцював як будь-який молодий чоловік. Якось одного разу святковий вечір тривав допізна, і Василь проводжав мене додому, оскільки мій будинок розташований далеченько від школи. Зараз у сутінках ходити страшно, і тоді було так само страшно. Підійшли до хвіртки. Кажу йому: «Зайди, поп’ємо чайку». Він — мені: «Ні, Юхимівно, не зайду. Дивись, у твоєму будинку в сусідів світло у вікнах. А в тебе — чоловік у армії». Він повернувся і пішов до свого гуртожитку. За кожне своє слово він відповідав, бо був неординарною особистістю.....


http://www.day.kiev.ua/262817/

Весняний вечір

Весняний вечір. Молоді тумани.
Неон проспектів. Туга ліхтарів.
— Я так тебе любила, мій коханий.
— Пробач мене — я так тебе любив.
І срібляться озерами долини,
шовковий шепт пригашених калюж,
мені ти все життя, немов дружина,
мені ти все життя, неначе муж.
— А пам'ятаєш? — Добре пам'ятаю.
— А не забув? Чи не забув? — О, ні.
— Здається, знову в молодість вертаю,
все наче увижається вві сні.
І першу зустріч? Першу і останню.
— А я лиш першу. Ніби й не було
минулих років нашому коханню,
не вір, що за водою все спливло.
— Не треба, люба. Знаю, що не треба.
Хай давні душі б'ються на ножах.
А єдиніться — предковічне небо
вам спільний шлях покаже по зірках.


Василь СТУС

Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
Сталить твій дух — тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
Ніхто не зіб'є з власної тропи.
На ній і стій, і стій — допоки скону,
Допоки світу й сонця — стій і стій.
Хай шлях — до раю, пекла чи полону —
Усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,
Той, що обрав тебе навіки вік.
До нього змалку ти заповідався
До нього сам Господь тебе прирік.

Невипадкові перетини в часі та просторі

З Ґете-Інститутом сестри Тельнюк сконтактували завдяки своєму іншому поетичному проекту – виставі «Стусове коло», базованою на віршах Василя Стуса, українського поета закатованого московським режимом. За словами Галини Тельнюк, Ґете-Інститут вийшов на них завдяки Дмитрові Стусу, сину українського поета. «Вони вийшли на нас через Стуса, який, власне, був перекладачем Рільке. У 1972 році у камері попереднього ув’язнення Василь Стус за рік переклав 350 поетичних одиниць Рільке.

Власне ми справжнього Рільке відчули завдяки Стусу. Весь трагізм і всю красу і незбагненність поетичних рядків німецького поета.


І коли Ґете-Інститут шукав матеріал, то це відбувалося через Дмитра Стуса, який прекрасно знайомий з ним, як перекладач.

І є широко відомим той факт, що саме Генріх Белль висував Стуса на Нобелівську премію.


Тобто німцям було відомо про Василя Стуса, як про видатного поета світового рівня», - розповідає Галина Тельнюк.

Співачка вважає, що дуже дивні перетини в часі і в просторі невипадкові. Люди з абсолютно різних світів, різних країн, з різними долями перетинаються в якійсь кімнаті біля роялю, каже вона. Саме такий перетин завдяки батьку та сину Стусам і привів сестер до творчості Рільке.

Під час праці з його віршами, Лесі Тельнюк довелося прискіпливо слідкувати за текстом оригіналу. «Ми дуже слідкували за оригінальним текстом, коли створювали музику, щоб все співпадало і відповідало логіці . Щоб музика ніде не входила у дисонанс із віршами. У нас були оригінали і вірші, перекладені українською. А це дуже важливий момент», - каже Леся Тельнюк.


http://rock.kiev.ua/article/2009/328/

http://www.youtube.com/watch?v=EmrjLOoJTdY


Сестри ТЕЛЬНЮК

http://www.youtube.com/watch?v=nKLh9eCR ... ure=relmfu


Сестри ТЕЛЬНЮК - Небо

ДУМА СКОВОРОДИ


Блакитний світ — як блекота,
Блакитний світ — звечірнів.
З тобою ж — тільки той і та,
і тільки те, що вірне.
Чи йми їм віри чи не йми —
вони живуть, як п'ють.
Живуть сами і ждуть сами,
сами себе кують.
А все те — хто ти, що ти сам,
а все те — ким би стати? —
Однаково: філософом
чи й до отари пастирем.
Однаковісінько. Пусте.
Живеш — і жий, і доста.
Коли ти сам собі ростеш,
і сам себе не просиш.
Бо є і зорі угорі,
і небо є вечірнє.
І є поріг, низький, як гріх,
тобі єдино вірний.

Василь Стус

ВСТУП ДО ПОЕМИ "СКОВОРОДА"

Холоне ніч у відсвітах багряних...

Навколо — безгоміння. Вдалині

Видніють жовті немічні вогні

Забутих селищ. На степних курганах

Уже з'явився промінь. Золотий.

На сході і на серці — неспокій.

Збудившись, тихо шепчуться гаї,

І промінь рожевіючий тріпоче,

Вже тишу розбудили солов'ї,

На мить затихлі у досвітній ночі.

Вже пил здіймають череди овечі

І голоси видзвонюють малечі.

Край степу — дві тополі — вдаль прийшли,

Щось довго проміж себе гомоніли

Чи грались? — Золоті ловили стріли.

Похмурі тіні нишком підійшли

До шляху — вже хвилюється дорога,

І прохолода розтає волога.

Кинь затишок. Покинь свої чертоги!

Шляхи дзвенять, мов струни голосні.

Валки, валки. І чумаків пісні...

Благословляють ранок мирні боги.

А в небі, мов проміння, лунко лине

Все вище й вище — пісня солов'їна.

Привіт вам, краю рідного синам!

Уклін тобі, земля, і рідна й мила!

Зі мною ви і радощі ділили,

Невдачі теж ділили — пополам.

Тож перед вас схиляюся уклінно,

Не знаючи — гріховно чи невинно.

Нехай дитинство миттю перейшло

І юність хай проз мене прошуміла,

Крилом змахнувши — серце зберегло

І те, що завше молодо яріє,

І те, що барвно міниться лиш раз,

Але з непам'яті іскріє, мов алмаз.

Нехай на раннім я горів огні

Немудро-щедро. І в юнацькім шалі.

Розгойдані не затихали шалі

На терезах. Та молодечі дні

Мені в путі зорять дороговказом,

Щоб серце й розум йшли зі мною разом.

Замріяно дорога майорить

І манить око і за обрій вабить,

Де силует видніє. Звідти, мабуть,

Хтось до села, у Ковраї спішить.

Сковорода! Забувши давні чвари,

Він знову поспішає до Тамари.

Ось і село. У задумі ранковій

Схилились верби. Півнів пізній крик

Лунає гостро. Мить — і як потік,

Прорвавши греблю, лине очманіло,—

Село, збудившись, враз загомоніло.

Тамарин двір уже піднявсь на ноги,

Підвівшись, сквапно сон жене з очей,

Ще позіхає. Став біля порогу

Сковорода й спинився. До дверей

Не доступитись. Навіть до воріт —

Це псарня панський береже живіт.


http://www.madslinger.com/stus/virshi-60/

Їй-богу, добрий вітер!

Весна пливе у гомінких струмках,

Блищить і день, і ніч, і капелюх, і дах.

Усе всміхається, підноситься, радіє...

Блажен, проживши вік, хто так і не уміє

Читати мудрості скрижалі по складах.

Еріх Марія Рільке

ІСПАНСЬКА ТАНЦЮРИСТКА


Переклад Василя Стуса

Немов сірник, що тільки спалахне -
враз язикате полум'я займеться.
Так і вона. Заледве промайне -
залопотить одіння осяйне:
здригаючись, у круглім танці в'ється.

І вмить вогнем все коло повилось,

замиготіло пасмами волось.
Кружляє сукня, все її єство
проймає танцю дике торжество;
одне шалене коло вогневіє,
лиш дві руки стинаються, як змії,

Неначе цей вогонь її знеміг.
Вона його пошпурила до ніг,
зірвавши з себе владно і зухвало.
Та він і на землі іще помалу,
нескорений, горів. Тоді вона,
всміхнувшись, гордо повела бровою,
огнисті спалахи з тонкого полотна
збиває дужлю маленькою ногою.


http://maysterni.com/ukrart/poetskr11.html